Один живе на родовому хуторі. І назви цього хутора немає на жодних картах і в документах. Тримає там африканських страусів, має власний ставок, в якому живуть риби і черепахи. Аверкін хутір понад два століття тому заснував прапрадід Олександра Володька – Авер’ян, козак із Запоріжжя. З тих пір всі його жителі - Володьки. Про хутір і його доглядача наступна історія.
Олександр Володько, житель хутора, розповідає про страуса, якого він тримає на подвір’ї.
«Птаха доволі небезпечна. Любить тільки господаря. На чужих шипить. Розпускає крила. Сильний удар ноги – перебиває дошку 25 міліметрів легко. От як вони люблять комбікорм».
Завів для батька страусів син Олексій. Виростив з яєць. Птахи виросли, тепер кожен важить більше 120 кілограмів.
«Інкубатор я зібрав з радянського ящика для посуду. Купив інкубаційне яйце. І виростив. 42 дні дивився за ними, і вийшло. Два роки пройшло, і пташка важча за мене в півтора рази», – говорить Олексій Володько, син Олександра.
Олексій щомісяця навідується на хутір з Чернігова. Провідує батька, займається господарством, разом рибалять на власному ставку. Його півстоліття тому викопав прадід. Ловлять коропа, карася, товстолобика, білого амура, лина, в’юна, рака, також черепахи живуть у ставку.
Олексій розповідає, що його приваблює на хуторі, – «природа і відсутність людей».
Хутір називає своєю батьківщиною.
«Все своє, рідне. Діди мої тут жили. Змалку мене сюди привозять. Звик. Є задоволення».Хутір, де живе тепер Олександр, куди приїжджають син та онук, заснував понад два століття тому його прапрадід Авер’ян Володько, козак із Запоріжжя.
«І тут побудував маленький будиночок, а потім з’явились діти, почали розбудовувати. Потім дітей діти».
Ім’ям першого жителя досі називають поселення місцеві – Аверкін хутір. На картах і в документах такого хутора нема. А розташований він на перетині трьох колишніх районів: Сосницького, Борзнянського і Бахмацького. Неподалік від залізниці, де працювали предки Олександра.
Під родовою хатою – родинне кладовище.
З понад десятка тепер у хуторі збереглося кілька хат. У всіх жили нащадки засновника. Тепер хати пусті. Окрім однієї, де тепер живе Олександр.
«Я тут народився. Потім навчався, працював у Чернігові. А от чотири роки живу тут. Батьки тут жили. Мати померла. Батько лишився сам. Я переїхав сюди. За батьком доглядав. Батько теж помер. Тепер лишився тут сам».Каже, йому не сумно, – є господарство, щотижня навідують діти чи друзі. Є швидкісний інтернет. Периметр обійстя під відеонаглядом і сигналізацією. Чому перед пенсією покинув Чернігів і оселився сам на хуторі, відповідає так.
«Хочеться підтримати предків. Продовжити династію. Сподіваюсь, після мене тут буде жити син, може й онук сюди переїде, щоб пам'ять лишилась про цей хутір, про це прізвище».
Читайте також:Станцювала на своєму 102-му Дні народження – як приймала гостей довгожителька з Корюківки
Джерело