В яких умовах створювався полк "Азов" та якою була оперативна обстановка 2014 р. у секторі "М", розповів військовий аналітик Олександр Сурков:
"В травні 2014 р. не було сектора "М", а був особливий район Маріуполя. Чому він так називався? Тому що не мав зіткнення з лінією ізоляції і його немовби прикривали сектори "Б" та "Д". Тому він знаходився, з точки зору лінії ізоляції, в тилу. Але це був геть не тил. Штаб особливого району Маріуполя знаходився на аеродромі "Маріуполь", там же дислокувалися основні підпорядковані сили – Нацгвардія, СБУ та добробати. Керівником був представник Нацгвардії, на відміну від інших секторів, які очолювали офіцери ЗСУ. Але Збройні сили в регіоні таки були, в особливому районі перебувала майже в повному складі 72-га механізована бригада, штаб якої знаходився в Гранітному. Вона забезпечувала стабілізаційні функції, утримувала блокпости на в'їзді та виїзді з Маріуполя і за необхідності входила в міста й інші населені пункти, щоб там точково задавити сепаратистські угрупування".
Гість студії "Таємниці війни" стояв біля витоків створення полку "Азов". Згодом деякий час був його командиром. Але війна для нього була набагато ближче, ніж здається, бо сам він родом із Луганщини – Максим Жорін.
– Ви з Луганської області родом. Ви там жили і там зустріли війну. В який момент вона для вас настала особисто?
– Взагалі-то я не там її зустрів, а в Києві. Адже я з Луганщини поїхав навчатися до Києва. Після Майдану вже з Києва поїхав на фронт.
Скажу відверто, від найперших днів для мене дуже важливо було бажання потрапити в Луганську область, щоб звільнити, бо й моє місто було захоплене. І так сталося, що моє місто звільнили без мене, але пізніше в моєму підрозділі служили хлопці, які звільняли, – й мені було надзвичайно цікаво з ними спілкуватися (це місто Рубіжне, воно сьогодні під контролем України). Я з ними дуже багато спілкувався: як вони, якими вулицями йшли… Бій там був досить важкий і в районі залізничного вокзалу – все це було цікаво, адже на початку війни надзвичайно хотів поїхати туди. Але так склалося, що всі населені пункти. у звільненні яких я брав участь, – вони на Донеччині.
– Ви були один у своєму бажанні чи все ж таки утворилося певне ком'юніті з Луганщини, які теж хотіли їхати звільняти міста?
– У нас була група луганчан, хлопці з Луганська й інших міст. На початку "Азову" луганчан було чоловік 15 точно. Десь із 60-ти. 15 були виключно луганчани, а от дійсно, ми всі хотіли в першу чергу туди. Одна річ – бажання. Завжди є мотивуючою річчю звільнити власний дім. Це дуже важливо. Але ще є наказ, стратегічні задачі, цілі, які треба виконувати.
– В одному з інтерв'ю ви сказали, що фронт для вас почався набагато раніше, ніж офіційно оголошена війна. Йдеться про загін "чорних чоловічків". Можете розказати про це? Чи правильно я розумію, що ви виконували підпільно-визвольну боротьбу на території Донбасу?
– Виключно підпільну, абсолютно. Це був такий тролінг стосовно "зелених чоловічків", про яких тоді всі чули і знали. Ми вирішили створити свій супротив і задля тролінгу назвали його "чорні чоловічки". Насправді це було досить просто – чорну форму було найлегше знайти. Це звичайна форма охоронців, вона була найдешевшою. Тому в чорну форму нам легше було перевдягтися, ніж у будь- який інший кольор чи камуфляж.
"Чорні чоловічки" почали діяти ще з часів Майдану, до початку офіційних бойових дій. Ми діяли в Харківській області, в Луганській, їздили в Донецьку. Наші перші бої … Обстрілялись наші люди вперше ще до початку таких бойових дій. В мене був невеличкий власний колектив у цьому складі, й ми взагалі орендували звичайні машини у звичайній агенції в Києві – і їздили на фронт. Якби люди дізнались, що ми на тій машині їздимо звільняти Бердянськ або Луганськ, то навряд чи нам її б дали. Ми щоразу дуже переживали, щоб вона була ціла, щоб її можна було повернути, а потім ще раз узяти.
Ми інколи повертались в Київ – щоб привести себе до ладу, зібрати хлопців.
– А тоді вже координували свої дії з, наприклад, МВС чи СБУ? Зі структурами, які були більше направлені на ті регіони.
– Комунікації центральної суттєвої на той час не було. Треба розуміти, що на час 2013-14 р. все ж таки були окремі кадри в СБУ і в т. ч. в МВС, які мали чітку проукраїнську позицію, які на своєму рівні намагались комунікувати, допомагати.
– Таким активістам, як ви?
– Так, і з такими окремими інколи в нас була комунікація, навіть безпосередньо в тих містах, куди ми приїжджали, вони нам допомагали декілька разів. Але якщо говорити про центральну комунікацію, підтримку, взаємодію – то її взагалі не було.
– Ви якось перевіряли тих, хто входив у ваше коло? Могли ж бути диверсії. Наприклад, могли бути "заслані козачки".
– Могли. Більше того, я впевнений, що за всі роки існування в нашому складі була ворожа агентура, це згодом можна було оцінити по їхній діяльності. Дехто з них уже втік, дехто зробив свої чорні справи і теж зник, дехто зараз десь служить, але такі були в нас. На самому початку з цим було трохи легше, адже ми були невеликим колективом, один одного майже всі знали, були приблизно з одного середовища – правих поглядів та націоналістів.
– Чи правильно я розумію, що "чорні чоловічки" – це і є фундамент "Азову"?
– Так і є, абсолютно точно. Саме з "чорних чоловічків" і народився спочатку батальйон, а потім уже полк "Азов".
Як же створювався полк "Азов"? Збереглися неймовірні кадри, коли не перші, але і не останні "азовці" складали присягу в Києві, на площі біля Софії, а потім поїхали на фронт – воювати.
23 червня 2014 року. На Софійській площі в Києві на вірність Україні присягу складають бійці 3-ї роти спецбатальйону "Азов". Щоб із серця столиці рушити на війну.
Їхні побратими на той час уже відзначилися в боях за Маріуполь, звільнений від окупантів 13 червня.
Батальйон "Азов" з'явився як один із підрозділів патрульної служби міліції особливого призначення. Офіційна дата створення – 5 травня 2014 року. Саме цього дня з'явилося рішення МВС про формування спецпідрозділів міліції з охорони громадського порядку із залученням до них цивільних осіб.
Про набір до "Азову" добровольців оголосили за два тижні – 20 травня. його основу склали учасники двох громадських організацій, "Автомайдан" та "Патріот України".
У перший рік російсько-української війни добровольці "Азову" відзначилися передусім роботою на маріупольському напрямку. Хоча 4 серпня 2014 року бійці взяли активну участь у звільненні від окупантів Мар'їнки, населеного пункту під Донецьком. А в другій половині серпня добровольці побували і в Іловайську.
Однієї з найславетніших сторінок полку є активна участь його добровольців у Павлопіль-Широкинській наступальній операції, яка розпочалася 10 лютого 2015 року. За п'ять наступних днів у ході кровопролитних боїв українські бійці звільнили від окупантів п'ять населених пунктів – Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль.
Лінію фронту, яка проходила фактично околицями Маріуполя, вдалося пересунути на 20 км – подалі від міста. Крім полку "Азов", в операції брали участь підпорядковані МВС підрозділи "Східний корпус", "Берда", "Сокіл" та "Скіф", частина батальйону "Донбас", а також 79-та аеромобільна бригада ЗСУ.
З листопада 2014 року полк спецпризначення "Азов" переведений до складу Нацгвардії України.
– Чому саме Маріуполь? Чому саме він став точкою, де "Азов" почав базуватися?
– Тоді, на початку, Маріуполь не був ще настільки захопленим. Там дійсно майже не було жодного контролю, але за час, поки ми там були, в місто встигла зайти армія і вийти з нього. Були навіть спроби захоплення частини Нацгвардії, яка теж була змушена вийти з міста.
Все це відбувалося у нас під боком, і ми не могли цього ігнорувати. Тому як задачу ми для себе поставили звільнення міста. Але, як вирішила історія, ми залишились у ньому й по сьогодні. Сьогодні в нас там декілька баз: одна безпосередньо в Маріуполі і ще дві – перед Маріуполем, вздовж Азовського моря.
– Станом на 2014 рік ви розуміли до чого може привести, якщо брати стратегічно, втрата Маріуполя для України?
– Так. Надзвичайно велика загроза полягає в тому, що отримуючи Маріуполь, бойовики мали змогу собі створити коридор до Криму – і ось це було дуже небезпечно. Тому, звісно, ми оцінювали, що Маріуполь не можна залишати під контролем бойовиків.
У нас було декілька спроб зайти в місто ще до 13 червня, в нас був бій, після чого ми вийшли звідти – але через той бій отримали всю необхідну інформацію щодо того, де що і як розташоване.
Після цього ми пару тижнів на імпровізованому полігоні спробували відтворити обстановку бойовиків, – де в них укріплення, будівлі, де можливі шляхи пройти туди. І просто на полігоні з палок та коліс усе це побудували і намагалися відпрацювати шляхи, як можна звільнити. Багато в чому це насправді допомогло, бо вони нічого не звільнили. Єдине що ми досить довго чекали, декілька разів збирались виїжджати звільняти, і декілька разів нам давали відбій. Керівництво ЗСУ та Міноборони.
– Ті, хто командував в секторі "М"?
– Тоді більшість наказів надавали з Києва, бо на початку війни більшість питань таки вирішували в Києві. Ще не була налагоджена система управління навіть із сектора "М".
– На той час на підступах
Джерело
