2021 рік є особливим для України, адже наша держава стала вже геть дорослою, 30-річною. Що це, як не точка в історії, коли варто зупинитися від постійного бігу вперед і відвернути бодай на секунду свій погляд від історій заходу та поглянути на наші, рідні народні сюжети? Згадати про спадок предків, звернутися до своєї душі і нагадати собі ті часом теплі, часом інтригуючі, а інколи й моторошні та здебільшого повчальні історії, якими з усіма нами ділилися друзі у дворі, дідусі та бабусі – в селах, і вчителі – у школах? 

Ми вирішили поностальгувати за справжнім українським народним сторітелінгом разом із телеведучим Святославом Гринчуком та позгадувати разом із ним легенди, якими було оповите його цікаве львівське дитинство. 

Ведучий ТСН на телеканалі 1+1 Святослав Гринчук

У Львові, де я виріс, дуже багато міських міфів та легенд, деякі з них – красиві й правдоподібні, деякі – очевидна вигадка, а деякі одразу і не перевіриш. Чомусь в дитинстві хлопчикам найбільше запамятовувались різноманітні моторошні й містичні легенди. 

Я мешкав, наприклад, недалеко від скель, які звуться Чортовими, і звичайно ж, з такою назвою – логічно, що про них між дітлахів ширилися відповідні байки. Начебто там витає якась страшна позаземна сила і наодинці там краще не гуляти. 

Був ще колодязь у центрі міста, у який, мовляв, колись скидали вбитих козаків, і у якому, як ми вірили, досі мешкали їхні привиди.

Також пам'ятаю, як знайомі запевняли, що архітектор, який спроєктував знаменитий Львівський оперний театр, наклав на себе руки, коли дізнався, що його робота через якісь там прорахунки потрохи зсувається під землю і за кілька років провалиться у підземну річку Полтву. Звісно, і Оперний досі на місці, і архітектор насправді прожив довге і відносно щасливе життя, і ніколи зводити з ним рахунки не планував, але до появи доступного гуглу і вікіпедії – багато хто у це вірив. 

Ще у Львові, на одному з центральних соборів є годинникова вежа, годинник на якій завжди мав би поспішати на 5 хвилин. Мовляв, у давні часи, коли місто атакували вороги, дзвонар побачив їх, але зрозумів, що не встигає попередити вартових. Тоді він додумався, що єдиний спосіб зачинити міську браму – це перевести годинник, адже через 5 хвилин вже мав наставати час опускання брами. Словом, перевів. Вартові почули, що годинник б'є відповідний час, замкнули ворота і врятували місто від нападу. Навіть не пригадаю, чи той годинник і справді досі поспішає. Але легенду пам’ятаю чітко.

Зазвичай ось такі різні історії передавались з уст в уста. Старші хлопці розповідали меншим десь під час прогулянок, у дворі абощо. 

Сьогодні, коли натрапляю на схожі легенди десь в Інтернеті, приємно їх згадувати, і навіть, чесно кажучи, не надто хочеться навмисне перевіряти чи мають вони під собою якесь підґрунтя, крім вигадок. Аби не знищувати той надпил казковості, який зберігся із дитячих років.

Думаю, подібні історії допомагають дітям розвивати свою фантазію, вигадувати, мріяти, і навіть якщо серед них трапляються якісь "страшилки" – нічого фатального у цьому немає. До того ж у часи мого дитинства все це спонукало спілкуватись, зустрічатись, ділитись своїми історіями, а не просто сидіти цілодобово вдома, втупившись у телевізор.

З іншого боку хочеться, аби люди, вирісши із дитячих шортів, усвідомлювали, що до легенд треба ставитися, як до легенд – тобто, як до красивих казок, а не як до достовірного підручника з історії. Тоді й не будуть щопівроку ширитись інтернетом фейки про українську мову, яку знову визнали наймилозвучнішою у світі, гривню – найкрасивішою купюрою, а про якогось там Петрика, який виграв олімпіаду з математики – вкотре не написала жодна газета.

Взагалі, мені здається, що в українців завжди було все чудово з фантазією, в Україні у кожному місті сила-силенна своїх міфів і легенд. І там знайдуться історії на будь-який смак: комусь жахи, комусь любовні легенди, комусь просто несподівані цікавинки. Дуже важливо, як на мене, аби вони не зникли, адже це теж частина нашої культури, яка формувала цілі покоління людей.

Про конкурс "Дивомандри. Україна – легенда та міфів країна":

У вересні цього року розпочався всеукраїнський дитячий конкурс "Дивомандри. Україна – легенда та міфів країна". У межах конкурсу команди зі школярів та їхнього вчителя розповідали про міфи та легенди своїх рідних країв, після чого всі історії було зібрано у першій онлайн-збірці міфів та легенд України на сайті dyvomandry.com.ua, а найкращі з них потраплять на першу інтерактивну мапу Дивомандрів! Таким чином організатори телеканал ПЛЮСПЛЮС та комунікаційна агенція Havas PR за партнерства з Освіторією та за підтримки Українського культурного фонду, хотіли віддати данину 30-річчю України та спонукати українців пригадати свою культурну спадщину, щоби сьогоднішні школярі через багато років могли так само із теплом згадувати міфи та легенди свого селища, міста чи регіону, як пригадує сьогодні історії з дитинства Святослав Гринчук.