Не вмів читати та писати, але працював шкільним учителем.

Як би ви відреагували, якби дізналися, що ваш учитель ніколи не вмів читати та писати? Здається, це неможливо. Але в сучасній історії є щонайменше один такий приклад: американець Джон Коркоран пропрацював педагогом 17 років, не вміючи навіть відрізняти букви від цифр. Як йому це вдалося?

«Коли кожен день кажуть, що ви тупий, ви починаєте вірити в це»
Джон Коркоран народився в 1937 році у звичайній американській родині. Його мати займалася домашнім господарством, а батько заробляв гроші. Хлопчик мав п’ятеро братів і сестер. Жили вони на півдні США у місті під назвою Санте-Фе.

Подружжя Коркоран намагалося приділяти багато часу своїм дітям, виховувати у них найкращі якості. «Коли я був дитиною, батьки казали мені, що я переможець. І перші шість років свого життя я справді вірив у це», – згадує Джон в інтерв’ю ВВС.

З усіх дітей Коркоран Джон пізніше за всіх заговорив, а до початку першого навчального року так і не навчився читати і писати. Але батьки не дуже через це переживали: вони були впевнені, що хлопчик усе це опанує у школі.

У першому класі вміти читати та писати від дітей не потрібно: вчителі тоді приділяли більше уваги питанням дисципліни. А ось наступного року у Джона виникли проблеми: стало очевидно, що хлопчик не може розрізняти літери, складати їх у склади та слова. Вивчення азбуки для нього було порівняно з вивченням китайської — написані в підручниках слова здавались справжньою абракадаброю, хоча однокласники досить швидко навчилися читати вголос і вихвалялися цим.

Джон та його батьки були у відчаї. Вони не розуміли, у чому проблема, чому всім дітям навчання дається легко, а у хлопчика за всіх його старань немає абсолютно жодного результату.

Сам Джон настільки через це переживав, що навіть молився ночами. Він брав до рук абетку і просив Господа допомогти йому розібратися в буквах, навчити читати, але нічого не змінювалося.

Однокласники почали цькувати хлопчика. Вони сміялися з нього, називали тупим. «Коли вам кожен день кажуть, що ви тупий, згодом ви починаєте вірити в це», — пізніше говорив Джон.

Ходив до школи як на війну
На відміну від однолітків, вчителі підтримували Джона. Вони рік у рік переводили його до наступного класу, твердячи: «Він розумний хлопчик — він навчиться».

Але Джон так і не міг освоїти листа та читання. У середній школі він остаточно змирився із цим. І вирішив, що уникатиме уроків читання будь-якими способами: «Щодня я вставав, одягався, ходив до школи, збираючись як на війну. Я ненавидів свій клас. Це було вороже середовище і мені потрібно було знайти спосіб там вижити».

Щоб не ходити на уроки літератури, Джон вплутувався в бійки, вдавав хворим, порушував дисципліну, провокував вчителів на конфлікти. Йому довелося вдягнути маску бунтаря та просиджувати штани в кабінеті директора, щоб однокласники нарешті перестали його обзивати. Батьки хлопчика почали думати, що їхній син психічно неврівноважений, і перестали покладати на нього якісь сподівання.

У результаті через постійні порушення дисципліни та погану поведінку Джона виключили зі школи. Батьки перевели його в іншу, потім ще одну і ще. До того ж, сім’я часто переїжджала: за загальним підрахунком, за своє життя Джон змінив близько 17 шкіл.

Старші класи
Коли Джон став учнем старшої школи, йому набридло прикидатися хуліганом. Він розумів, що поблизу майже не залишилося шкіл, де б він ще не вчився. Та й ярлик бунтаря його досить сильно обтяжував: «Ця поведінка не відображала того, що я відчував, я не хотів бути таким насправді. Я хотів стати кимось іншим, досягти успіху. Мені хотілося добре вчитися, але я не міг цього зробити».

Джон почав професійно займатися баскетболом і одразу добився відмінних результатів

За кілька місяців хлопчик став найкращим спортсменом школи, приніс їй кілька медалей. Тому багато вчителів стали заплющувати очі на його результати з шкільних предметів, просто малюючи хороші оцінки.

Джон нікому не розповідав, що він не вміє читати. Коли на уроках проводили контрольні, він уміло змальовував літери однокласників або зовсім просив їх допомогти, написавши роботу за нього. За такою ж схемою він склав випускні іспити та отримав атестат про середню освіту.

За даними деяких ЗМІ, Джон мав дислексію. Але офіційно цю інформацію не підтверджено.

Як він списував
Поступивши до коледжу, Джон зрозумів, що тут його план списування може провалитися. Спочатку він сильно панікував, але незабаром знову пристосувався.

На лекції Джон ходив із блокнотом. Коли викладач диктував матеріал під запис, він водив ручкою по аркушах, щось малював, вдаючи, що він вміє писати. Крім цього, він знав, що більшість викладачів дають студентам рік у рік ті самі тестові завдання, тому попросив у студентів старших курсів їх контрольні минулих років.

Коли у коледжі давали нові екзаменаційні матеріали, він за гроші домовлявся з одногрупниками, щоб вони за нього все вирішували. Хтось допомагав йому безкоштовно, і тоді товариський і заповзятливий Джон знайомив цих хлопців із дівчатами, які їм подобалися.

Якось Джон повинен був скласти один важливий іспит — на нього ні в кого не було готових відповідей. І він придумав, як викрутитись у цьому випадку.

Хлопець прийшов в аудиторію з двома однаковими синіми зошитами, один із них попередньо сховавши. Він сів за останню парту біля вікна. Викладач написав на дошці чотири екзаменаційні питання, молодик їх старанно скопіював, не розуміючи, про що там мова, і непомітно просунув зошит у вікно. З того боку її прийняв його друг. В цей же час Джон дістав другий зошит і вдав, що щось пише. Коли його товариш повернув зошит із написаними відповідями, студент здав готову роботу вчителю. І одержав гарну оцінку.

Це не єдина така історія. Якось Джон дізнався про майбутній перекладний іспит, де заздалегідь не було відомо, про що його можуть запитати. Тому за кілька ночей перед тестуванням юнак разом із трьома одногрупниками вирішив обшукати аудиторії. Він прийшов туди одного разу, але нічого не знайшов. Вдруге на нього знову чекав провал. Єдиним місцем, куди студент не міг залізти, була невелика шафа, що зачинялася на замок.

У ніч перед іспитом Джон вирішив винести з аудиторії цю шафу. Він спланував чіткий план та скоординував усі дії одногрупників. Опівночі вони забрали з кабінету шафу, принесли її до гуртожитку. Там на них чекав слюсар, який акуратно розкрив замок. Відкривши дверцята, студенти побачили 40 екзаменаційних бланків. Хлопці переписали собі питання, заздалегідь вирішували їх і повернули разом з шафою на місце. Наступного ранку Джон прийшов на іспит з уже написаною роботою, знову ж таки спритно дістав її, влучивши момент, і склав викладачеві.

У вільний від навчання час юнакові доводилося підтримувати легенду про те, що він уміє читати та писати

У гуртожитку він міг при сусіді годинами лежати на ліжку і пильно дивитися в книгу, періодично перегортаючи сторінки, хоча гадки не мав, що там написано.

«Мої вчителі та батьки казали, що люди з вищою освітою отримують найкращу роботу, що у них найкраще життя, і я в це вірив. Моєю мотивацією було просто отримати цей аркуш паперу — диплом. І я вірив, що, можливо, молитвою, може, дивом я колись навчуся читати», — говорив Джон.

Робота вчителя
Джон отримав диплом вчителя англійської мови та почав шукати роботу. В ті роки в Америці був дефіцит педагогічних кадрів, тому на випускника одразу вийшла місцева школа та запропонувала йому працевлаштування. Молодий чоловік погодився. «Це була найнелогічніша річ, яку ви можете собі уявити. Я виліз із клітки з левом, а потім повернувся, щоб знову подразнити лева», — згадував він.

Пізніше в інтерв’ю BBC Джон розповідав, що якщо його не впіймали за стільки років навчання, то й зараз не мали. Хіба хтось із учнів чи батьків міг припустити думку, що вчитель не вміє читати та писати?

Джон викладав не англійську, а суспільствознавство. На перших заняттях він завжди просив дітей повторювати свої імена вголос, оскільки не міг прочитати їх у журналі. Джон знаходив трьох учнів, які найкраще читали, і робив їх своїми помічниками.

Під видом допомоги він просив їх зачитувати щось із підручників, зошитів, писати на дошці

Але загалом діти читали і писали під час уроків Джона дуже рідко. Найчастіше вчитель показував дітям фільми, які вони потім обговорювали. Він розмовляв із ними, аналізував, влаштовував дебати. Вчив доводити свої ідеї, критично мислити та вміти аргументовано сперечатися.

Щоб перевіряти знання учнів, він влаштовував контрольні. Коркоран давав чіткі завдання, куди отримував конкретні відповіді. Він порівнював одні закорючки з іншими — і так розумів, чи правильно відповів школяр.

«Іноді я відчував себе добрим учителем, бо багато працював і справді переживав про те, що роблю. З іншого боку це було не так. Я відчував, що все це неправильно, мені не місце в класі, я сюди потрапив нелегально, мені не належить бути тут. Іноді мої дії викликали у мене фізичний біль. Я був у пастці і не міг нікому розповісти про це», — згадував Джон.

Найбільше Джона лякали педради. На зборах вчителів директор школи завжди викликав одного педагога до дошки та просив записати головні тези обговорень. Джон знав, що якщо викличуть його, він не впорається. Тому в його голові був чіткий план: якщо таке станеться, він схопиться за серце і вдасться, що непритомніє. На щастя Джона, до дошки його так і не викликали.

Особисте життя
В 1965 Джон почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Кейтлін. І поступово почав замислюватися: якщо він вирішить одружитися, то треба буде повністю довіритись дружині. А значить, поділитися з Кейтлін найбільшою своєю таємницею.

Джон тижнями стояв перед дзеркалом і репетирував, як найкраще це зробити. Він дивився на своє відображення і повторював: “Кейтлін, я не вмію чита

Джерело