У закритих тюрмах на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей утримують близько трьох сотень українців. Щодня цей список ризикує поповнитись новими іменами.

Суспільне Донбас запустив подкаст “Полон. Історії вільних людей”, де ми говоримо з тими, хто пройшов через досвід полону у тюрмах на окупованих територіях. У першому епізоді розкажемо історію "жінки з під стовпа". Так її назвали журналісти. А все через фотографію у газеті The New York Times. Ця фотографія зрештою врятує жінці життя. Її звати Ірина Довгань.

Фото врятувало мені життя. Історія волонтерки Ірини Довгань

Ірино, аналізуючи події 2014-го року на Донбасі, можливо і раніше, коли спостерігали за тим, що відбувається. Все стрімко змінювалося. Чи ставили ви собі питання, чому велика частка людей так легко зреклася держави?

Це питання нікуди не поділося. Я його і зараз ставлю, і все моє оточення, яке переїхало з Донбасу. Ми досі задаємся цим питанням.

Я багато подорожувала і для нашої родини Україна завжди була дуже цікавою. Ми їздили у Львів, були в Карпатах. Однак, не у всіх було таке добре уявлення про країну, дехто і за межами регіону ніде не був. Неабияке значення у цьому питанні відіграла освіта. Моя вчителька української мови і літератури, приміром, чомусь завжди важко зітхала і стверджувала, що в українській літературі немає нічого цікавого, суцільні сум та сльози.

Чоловік мій взагалі в школі не вивчав української, бо вона тоді була в них факультативом, від якого можна було відмовитися. Вже, коли він став дорослою людиною, я чула, як він питав у батька: "Як це можна було, якщо була можливість у дитини вивчити ще одну мову, навіть не будемо брати до уваги, що це державна. А просто в школі вивчали безоплатно ще одну мову. Як це можна було? Ти ж вчитель?

Відповіді на це питання немає.

Скажіть, а чи пам'ятаєте ви те відчуття, що війна вже прийшла в Україну?

Так. Це було в декілька етапів, і мабуть, самий такий яскравий – захоплення супермаркету "Метро". Потім захоплення ОДА. Їх було дуже багато. Російська пропаганда працювала з такою швидкістю і так професійно, що пересічні люди за нею не встигали. На кожному новому тижні я бачила все більше людей, в яких горіли очі від думки про те, що завтра зарплата буде у два-три рази більше, пенсія вищою в чотири рази. Чоловіки розраховували чомусь на дешевий бензин, яким багата РФ. Здоровий глузд, він розбивався об оті всі грошові мрії, бо все ж таки, матеріальне для людей це дуже важливо.

Це ще одна причина, чому все сталося на Донбасі. Не було України, не було української мови, а потім ще ця пропаганда. Мабуть, пропаганда була на першому місці. Це був такий шквал, що такі як я не мали змоги своїми смішними побутовими прикладами все це перебороти.

Повертаючись до хроніки тих днів. Відомий факт – ви допомагали українським військовим. Ви розуміли небезпеку такої справи. Ваше затримання в серпні 14-го, це наслідок того, що ви не встигли вчасно полишити Ясинувату чи все ж ваша позиція – Я залишуся тут до останнього?

Я себе переконала у тому, що місто обов’язково звільнять українські військові. У мене був будинок, сад, хатні тварини і акваріум. Коли не було електрики, я вилазила з підвалу у період між обстрілами та прокачувала в акваріумі велосипедним насосом кисень рибам, щоб вони мали змогу дожити до того, як українська армія звільнить нас.

У мене була впевненість, що все має бути добре. Коли ми з подругою відвідували наших військових тоді в останнє, то наввипередки кричали свої адреси для того, щоб, коли вони заїжджатимуть в Ясинувату – не оминули й наших осель, де ми б їх зустрічали з українськими прапорами.

Я до останнього чекала, що все ж таки вони зайдуть у місто. А те, що мене заарештували, це є наслідком моєї волонтерської діяльності. Ми з подругою возили їжу, медикаменти, сигарети, побутові речі бійцям ЗСУ.

Під час передачі гуманітарної допомоги я завжди робила фото, щоб відзвітувати перед людьми за їхні гроші. Вони зберігалися на планшеті. Його я вирішила вивезти з окупованої території у вантажі речей чоловіка, якого добре знала наша родина. Я була переконана, що все пройде добре і проблем не буде. Однак, його затримали на блокпості т.з. "ДНР" і бойовики знайшли планшет.

Якщо повернутися до тих подій. І ви побачили біля свого будинку автомобілі, з яких вийшли озброєні люди. Ви зрозуміли, що це уже прийшли за вами?

Так. Це найважчі хвилини мого життя. Було страшно. Місто було під обстрілами, майже всі виїхали з міста. Воно було порожнім і на машинах ніхто не їздив.

І коли одна за одною три автівки зупинилися неподалік мого дому, то я вже все зрозуміла. Вони приїхали по мене.

Донецьк, стовп. Це схоже на крайні межі людської жорстокості. Чи думали, що штовхає людей на такі крайнощі?

Вони були дійсно дикі. Під'їжджала автівка з чеченами, потім з осетинами. Один навіть погрожував прострелити мені колінну чашечку. Оті баби, які мене били, то було не найстрашніше. Коли ти вже на межі між життям і смертю, і ти не знаєш, що з тобою буде в наступну хвилину, то ляпас по обличчю, може й принизливо, але тоді я нічого такого не відчувала. Я просто була в суцільному коконі шоку, болю і жаху.

Формально вас врятував знімок?

Це дійсно врятувало мені життя. В якусь хвилину я побачила, що повз проходить чоловік у білій сорочці з бейджем на кишені і з великим фотоапаратом. У тому жаху я подумалачомусь, що він може мене врятувати.

Потім підійшла одна жінка, за нею інша й вони разом почали мене бити і я зовсім про нього забула.

Мене потім ще після цієї площі повезли знову в батальйон "Восток", і там ще було декілька годин дуже страшного знущання. Там мене вже не били ляпасами жінки по обличчю, а мене лупцювали ногами чоловіки. Кремезні, такі спортивні. Вистрибували били мене в груди ногами в кросівках. Вночі я не могла лежати на підлозі, бо в мене боліло все тіло.

На наступний день, ввечері чи вночі, хто його знає, складно було вже орієнтуватися у часі, підійшов до мене "слідак". Він присів, випустив дим з цигарки мені в обличчя, і сказав: "Мадам ви стали звєздой інтернету" й пішов.

І лише тоді я згадала того чоловіка в білій сорочці з фотоапаратом. Це вселило в мене надію, що це може мене врятувати. Але це було лише на мить. Потім мене знову принижували, били й погрожували зґвалтувати.

Ця думка вона не покидала. Я постійно про це думала, і мені було не до надій, що там хтось мене врятує. Я дуже боялась.

І коли вночі за мною прийшли (стримує сльози), то це були дуже жахливі хвилини, я чіплялися нігтями і за підлогу, і за стіни, за все, за що могла вчепитися. Бо я думала, що мене вже туди ведуть, а потім з’ясувалося, що мене привели на засідання, де були не тільки військові, а ще й журналісти. І там знову згадали про цю фотографію з під стовпа.

Фотографію, яка зафіксувала направду страшний символізм війни. На тротуарі жвавої вулиці посеред окупованого Донецька бойовик загорнув жінку в український прапор і змусив її встати біля стовпа. Вона заледве тримається на ногах і змушена терпіти знущання перехожих, ридаючи від жаху.

Підписуйтеся на подкаст Полон. Історії вільних людей та слухайте повне інтерв’ю з Іриною Довгань тут

Розповіді людей, що пережили полон варто чути, тому що вони говорять не лише про себе, вони говорять за тих, хто поки що не має змоги розповісти свою історію, але кого ми маємо не забувати.

Що відомо Ірина Довгань визволена з полону бойовиків у Донецьку завдяки втручанню іноземних журналістів Ірина Довгань у березні 2016 року отримала недержавну відзнаку Народний герой України

Читайте усі новини Донбасу у Telegram та Viber

Джерело