Лисичанський кіт Кузя возз’єднався зі своєю родиною у Хмельницькому. До війни кіт жив у Лисичанську в родині Коновалових. Наразі вимушені переселенці мешкають у Хмельницькому. Власниця кота Олена розповідає, після постійних бомбардувань міста російськими військами, сім’я, рятуючи життя 8-річної дочки, тікали від війни в невідомість. Кота Кузю тимчасово залишили на батьків, які на той час відмовлялися виїжджати з міста.
Лисичанська родина Коновалових: тато, мама, донечка і кіт Кузя. Як розповіла мама Олена, три з половиною роки тому взяли маленьке біленьке кошеня до себе в родину на прохання дочки.
«Кузя в нас «дворняжка», як це називають в народі. Він безпородний, народився на вулиці й майбутнє у нього мало бути дворове. Мав бути хуліган дворовий. Але ми його взяли у свою родину. Він став членом нашої родини», - говорить Олена.
За словами Олени, під час бомбардувань російськими військами міста Лисичанська, родина два тижні жила у підвальному приміщенні фітнес-центру, власники якого забороняли брати з собою домашніх тварин. Весь цей час кіт Кузя залишався у квартирі й жив там один. Між повітряними тривогами господарі навідувались до нього.
«В місті були постійні обстріли. Просто постійні. Ми дуже боялися, щоб в дитини не розвинувся страх від цих звуків. Звуки війни дуже страшні. Тому ми постійно були у сховищі. Коли ми приходили й відчиняли двері додому, він завжди дуже зустрічав, біг до нас і м’явкав, і гладився, і лоскотався. Якихось змін в поведінці ми не помічали», - розповідає власниця кота Кузі.
З Лисичанська родина Коновалових виїхала 10 березня. Тікали від війни в невідомість. Кузю тимчасово залишили на батьків, які не бажали виїжджати з міста.
«Чому одразу ми не взяли кота? По-перше, ми не знали куди поїдемо, наскільки поїдемо, і не знали чи десь там з котом приймуть, чи не приймуть. В принципі й підготовки такої до від’їзду не було. Коли ми виїжджали було мінус 12 градусів», - каже жінка.
Дорога була важкою та довготривалою, - говорить Олена. Доводилося зупинятися по кілька днів у різних містах, допоки не знайшли тривалий прихисток за тисячу кілометрів від рідного міста у Хмельницькому.
«Відтоді як ми поїхали, ми не бачили нашого Кузю декілька тижнів. Звісно, щодня ми по декілька разів телефонували батькам, дізнавалися. Вони присилали фото що він там, і як. Ми по відеозв’язку спілкувалися. Завжди доця бігла до телефону і казала покажіть мені Кузю», - говорить Олена.
Зі слів Олени, її 8-річна дочка Ліля постійно сумувала за своїм улюбленцем і мріяла про єдиний подарунок на день народження - щоб Кузя приїхав.
«Я дуже за своїм котом Кузею. І мріяла, щоб він приїхав на День народження, а він приїхав ще раніше», - каже дочка Олени.
Дівчинка готувалась до зустрічі з домашнім улюбленцем: в зоомагазині купила нові іграшки та улюблений корм. Кузя був в дорозі тиждень. Привезли його родичі, які також тікали від війни на Хмельниччину.
«Спочатку, коли він зайшов до квартири пригинаючись, він обнюхував кожен куточок, не розумів нічого і відсів, наче він ображається: «Ну що ж ви мене покинули?». Коли ми насипали корм улюблений, він поїв, попив водички й тоді більш-менш заспокоївся, і почав приходити до тями, після всього перенесеного», - розповідає Олена.
Читайте також В очікуванні господарів у Хмельницькому: історії собак-переселенців. У пошуках нових господарів: хмельницька волонтерка розповіла історії котів-переселенців. Джерело
