В Україні загинула військова медичка, член батальйону “Госпітальєри” Наталія Фраушер із позивним “Австрійка”. Жінка була українкою, але останніми роками жила в Австрії. Війна у рідній Україні настільки поранила її серце, що вона не змогла обмежитися лише волонтерською допомогою і вирішила принести більше користі, рятуючи наших військових.

Потрапила у ДТП
Про те, що військова медичка із позивним “Австрійка” загинула, повідомила керівниця батальйону “Госпітальєри” Яна Зінкевич.

Їхній евакуаційний автобус, на якому медики вивозили поранених бійців, на темній дорозі зіткнувся з військовою вантажівкою, яка стояла на дорозі без освітлення. “Австрійка” зазнала травми голови, 30 хвилин боролися за її життя, але, на жаль, жінка померла.

Також травми дістали інші медики, а унікальний автобус отримав серйозні пошкодження.

“Австрійкою” виявилася 47-річна Наталія Фраушер, українка родом із Кропивницького. В останні роки вона жила в Австрії зі своїм чоловіком. Із початком війни вона була волонтером, допомагала українцям. Але цього їй здалося замало. І вона вирішила їхати на фронт, стати госпітальєром та рятувати поранених.

“Їй все давалося легко”
Наталя була єдиною дочкою у своїх батьків. Як розповіла її подруга дитинства, мама й тато Наталії дуже літні люди, у минулому вони були на держслужбі. Також у неї залишилася 25-річна дочка Валерія. З початком війни вона поїхала до Австрії.

“Наталя з самого дитинства була лідеркою, дуже цілеспрямованою. Вона завжди була попереду всієї планети. Відмінниця, школу закінчила із золотою медаллю. Їй все давалося легко. Вона дуже красива, але ніколи носа не задирала. Дуже привітна, весела. Її батьки завжди і у всьому її підтримували, вони бачили, що у них росте дуже розумна дочка”, – розповідає подруга.

Після закінчення школи Наталія поїхала до Києва, вступила до медичного інституту та стала стоматологом. Потім опанувала професію хірурга.

А кілька років тому вийшла заміж за австрійця Фреді та поїхала жити до Європи. Тут вона допомагала своєму чоловікові у приватній клініці, багато подорожувала та була щаслива.

“Наталя була настільки активна, легка, що ми анітрохи не здивовані, що вона опинилася на фронті. Вона саме така”, – каже подруга.

Рвалася допомагати українцям
Дівчина вже не вперше на війні. Тут вона була у 2014-15 роках.

“Наталя була найталановитішим лікарем-хірургом. Вона не хотіла їхати саме на війну в мілітаристському сенсі. Вона хотіла їхати в ті райони, де проходили активні бойові дії або туди, де люди страждали від ракетних ударів. Щоб надавати медичну допомогу пораненим цивільним чи військовим, рятувати тих, кого можна було врятувати.

Вона була на Донбасі у 2014-15 роках. Завдяки їй тоді було врятовано сотні життів важко поранених. А після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона не могла залишатися в Австрії. Рвалася назад в Україну. Казала: “Я не можу їсти, я не можу спати, я не можу жити, знаючи, що там помирають люди, яким я можу дати шанс на життя. Я повинна бути там”, – розповідають її близькі друзі з української громади в Тіролі.

До батальйону “Госпітальєри” Наталія приєдналася вже у квітні. Але й в Австрії вона займалася волонтерською діяльністю. Збирала та відправляла в Україну гуманітарні та медичні вантажі, засоби захисту для ТрО. Вивозила тварин з України до Європи, допомагала фінансами біженцям як в Україні, так і Австрії. Займалася дітьми з українських дитячих будинків у Тіролі.

“Я пам’ятаю, що вона залучила свої зв’язки, щоб закупити дороге обладнання для МНС. А під час нашої останньої зустрічі навесні вона сказала, що має намір їхати в Україну медиком і допомагати нашим бійцям особисто. Вона вважала, що гуманітарка – це замало для допомоги. Я навіть намагалася її відмовити, адже це надто небезпечно, але вона вирішила по-своєму: Наталя була доброю, світлою людиною, намагалася всім допомогти… Вона була нереальною людиною – розумна, смілива. Любила свого песика Гектора, допомагала тваринам. Ми дуже її любили, для нас це величезна втрата”, – каже її подруга з Австрії, теж українка Марина.

Наталя дуже переживала через війну
На своїй сторінці в Instagram Наталія ділилася своїми переживаннями у зв’язку з війною:

“Ви пам’ятаєте, що кохання живе три роки? Дзвінка красива фраза, яка підкреслює начитаність і чіпляє, що вже. А війна живе три місяці. А потім стає звичною. Як рана, вкрита кіркою, якщо не колупати, то й не болить. Мабуть, щоб мене підбадьорити, вже потрібно щось гарячіше, ніж наступ, відступ, облога і котел. Але потім мені привозять солдата віку моєї Лери. І він умирає. І це на розрив більше тисячі бомб”.

“Моя бабуся не плакала, коли помер Сталін. Вона зачинила двері, щоб не бачили сусіди, і раділа його смерті. Ну так, я читаю різні статті, мовляв, справа не тільки в @уйлі, точніше, не в ньому одному, але прямо зараз він для мене – втілення зла з руками в крові. З цих рук капає кров Маріуполя, Харкова, Києва, Чернігова, Ірпеня, Бучі… Він іде та залишає за собою кривавий слід. І за ним ідуть його рабські пси”.

“Хочеться лежати. Лежати, щоб крізь моє тіло проростали соняшники. Щоб повіки мої заросли мохом. Щоб не бачити, як Україну топлять у крові, а Росії без наркозу вирізають язик. Але натомість я встаю. І йду гойдатися на гойдалках “починаю жити – починаю вити”.

Джерело