Перша серія цієї драми розпочалася 79 років тому, 4 вересня 1943 року. Пізнього вечора у кремлівському кабінеті Сталіна відбулася зустріч із вцілілими ієрархами російської православної церкви, на чолі з тодішнім виконуючим обов'язки патріарха митрополитом Московським Сергієм.
Сталін, сам випускник духовної семінарії, (це єдина його офіційна освіта), прекрасно розумів значення релігії та церкви в організації ідеологічної роботи з масами.
Саме тому, того осіннього вересневого вечора, він прийняв рішення відновити діяльність православної церкви як структурного підрозділу тодішнього міністерства держбезпеки, виділивши особливого, як би зараз сказали, «смотрящего» офіцера МГБ Карпова. По цьому було швидко вирішено усі проблеми церкви, від приміщень і юридичного статусу, до повернення репресованих священиків. А взамін «товариші» Сталін і Молотов попросили «максимально швидко, по-більшовистськи відновити роботу церкви». Товариші ієрархи виконали доручення товариша Сталіна і вже 8 вересня провели архієрейський собор, де обрали митрополита Сергія патріархом, який тут же подякував Сталіну за високу довіру.
Розрахунок Сталіна виправдався. Як повідомив нарком держбезпеки Всеволод Меркулов, позитивний резонанс від обрання патріарха та відновлення церкви пішов, як всередині країни, так і за кордоном, особливо серед тодішніх союзників СРСР, що було тоді вкрай важливо.
Я згадав цю історію заради кращого розуміння суті нинішніх подій і спроби спрогнозувати їхній розвиток. За законами жанру вчорашні обшуки – це закінчення першої серії, коли церква була частиною системи державного впливу. Сьогодні розпочалася наступна – розлучення.
Власне, з юридичної точки зору, обшуки навряд чи матимуть результати. Зрозуміло, що у Московському патріархаті уважно слідкують за подіями і настроями всередині країни, тому чекати, що там знайдуть арсенали зброї, склади антиукраїнських листівок чи бойовиків у келіях не варто. Якщо щось і було у березні чи квітні, то до листопаду було достатньо часу щоби все це прибрати. Така ж ситуація і у місцевих церквах чи монастирях. Більше того, я впевнений, що вже й священикам пішла команда у проповідях контролювати свої висловлювання, особливо про Путіна, «спецоперацію» тощо.
До речі, формально митрополит Онуфрій у перший день агресії виступив із засудженням «братовбивчої війни» про що любить регулярно нагадувати церковна пропаганда. Звісно, це не анафема Путіну і не позиція, яка задовільнила би патріотично налаштованих, але це задовольняє віруючих Московського патріархату.
Церква продовжує свою діяльність як зареєстрований суб'єкт, формально не порушуючи законодавство, і поки провина чи порушення не доведені, а судових рішень немає, немає і підстав завтра заборонити її діяльність.
До того ж не слід забувати про можливу негативну міжнародну реакцію на заборону Московського патріархату. У західному світі знайдеться купа ліберально-правих філософів та журналістів, бажаючих попіаритися на такій благодатній темі. Плюс європейські та американські агенти Кремля, плюс у США своє специфічне ставлення до релігії. Плюс всілякі міжнародні релігійні організації на кшталт Всесвітньої ради церков. Картина для України, залежній від західної допомоги, точно не радісна.
Все це прекрасно розуміють на Банковій, коли чують заклики закрити церкви Московського патріархату і заборонити його діяльність.
Якби то не було, парафіян Московського патріархату в Україні ще дуже багато, кілька мільйонів осіб. Як говорять психологи та соціологи, у таких об'єднаннях – від 10 до 15 відсотків радикально налаштованих релігійних фанатиків. Тобто після заборони Московського патріархату знайдеться чимало бажаючих під покровом та благословенням церкви і для її захисту здійснити акції непокори по всій країні. А ще дуже важливий момент – адміністративно примусове закриття церкви автоматично переведе її з потенційного зрадника, агента російського агресора до статусу жертви, що може змінити ставлення до неї. І, що важливо в українських реаліях, як сьогодні заборонили, так завтра і відновили.
Тому заклики закрити, забрати, ліквідувати – точно не на часі.
Але ж миритися з ідеологічним відділом ФСБ в Україні недопустимо. Що робити?
Як часто буває, слабкість структури у її силі. Давайте детальніше.
Що таке церква з юридичної точки зору? Це суб'єкт підприємницької діяльності, бізнес структура на принципах самоврядування, де владики – посадові особи в особливому порядку призначення. Більше того, вони отримують зарплату, йдуть на пенсію, і що найцікавіше, у класифікаторі професій є така спеціальність 2640 «Професіонал у галузі релігії». Церква має великі активи, веде активний бізнес, який 95 відсоткам вірян просто невідомий, починаючи від плану надходжень від кожної церкви і до видання газет, книг, навчальних закладів, тощо.
А от на яких умовах вони існують? Які податки сплачують? Які умови оренди приміщень та комплексів? Отут, враховуючи одержавлення церкви, є великі простори для творчості.
Розуміючи, що будь-яка структура може успішно функціонувати, поки є ресурс, гроші, люди, з цього і виходимо.
Приміщення – це основне без чого неможливо функціонування церкви. Забороняти та забирати неефективно, досягти результату можна тільки економічним шляхом, переглядом умов оренди чи користування приміщеннями. У зв'язку з воєнним станом, воєнними потребами, можна підняти орендну плату у десятки разів. При цьому церква сама буде змушена відмовитися добровільно від приміщень, скажімо, Києво-Печерської лаври.
Я, звісно, маю великі сумніви, що намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло, разом із братією, за прикладом засновника цієї лаври Феодосія Печерського піде копати печери і там відновить діяльність. Але рішення звільнити приміщення лаври має бути їхнім. Щоби придумати, як їх до нього підвести, у нас достатньо фахівців як у фонді держмайна, так і у секретаріаті Кабінету Міністрів.
Наступне пов'язане з матеріальним, яке плавно переходить у моральне.
В історії російської православної церкви є хороші приклади, коли під час війни 1941 -1945 років священики та віряни збирали кошти на танкові колони, ескадрильї літаків. А після війни, за радянських часів, до кожної церкви був доведений план «добровільної» пожертви у фонд миру. Чому би зараз не звернутися публічно до владик Московського патріархату із пропозицією купити літак чи іменний танк від кожного митрополита, чи підтримати пропозицію президента України про морські дрони?
Варіант безпрограшний – дадуть гроші, то добре. Не дадуть – ще краще, буде прекрасна ілюстрація, на чиєму боці керівництво церкви.
Бо тут наступний, головний пункт – люди, священики та миряни. Зменшення приходів, перехід до Православної церкви України дуже турбують вище керівництво московського патріархату.
Тому першою має бути команда на місця – максимально сприяти переходу до ПЦУ через роботу з мирянами, громадами, місцевими священиками. Адже прірва між поглядами і способом життя митрополита Павла, любителя «мерседесів», і сільського священика є позитивним середовищем для пошуку дисидентів у середині церкви. Священиків, які розуміють неминучість змін і готові впливати на внутрішні процеси.
Нам потрібен хтось на кшталт диякона Андрія Кураєва, дисидента російської церква, який компетентно критикує процеси зсередини, та в'їдливий мирський критик на кшталт Олександра Невзорова, який жорстко та цинічно критикуватиме з мирських позицій.
Думаю, що всередині Московського патріархату також прораховують такі варіанти, і не виключно, що заради власного збереження найбільш одіозні фігури можуть відійти у тінь, а деякі, за старою КДБшною практикою, враховуючи їхній вік, і на вічний спокій.
Така спроба модернізувати церкву цілком реальна, бо у Московському патріархаті також розуміють, що мають два шляхи: або модернізація під українську церкву, або поступова деградація до рівня невеликої секти, що було би для держави Україна далеко не найгіршим варіантом.
Церква – не нічний клуб, адміністративним рішенням її закрити можна, тільки наслідки можуть бути непрогнозовані. Тому, якщо ми хочемо покінчити з цим рецидивом сталінсько-путінського режиму, ми маємо провести комплексну, виважену, неспішну роботу. Бо змінити світогляд мільйонів людей непросто, але можливо.
Джерело
