Софію Пономарчук з Коропщини, якій зараз 100 років, у 1932-34 роках переселяли разом із родиною на Луганщину та заселяли у пусті хати. Там в погреби скидали трупи, бо нікому було хоронити, каже жінка. Вона пережила голод, революції, війни, ненавидить радянську владу, яка до зернини вивозила все з полів. А зараз оті росіяни, каже бабуся Софія, знову не дають жити – чекає день у день на онука з війни.
Лущити кукурудзу – одне з небагатьох занять, які до снаги тепер Софії Пономарчук. Їй сто років.
"Та тру курям, курям тру кукурузку. Уже висохла – на городі вродила. Ловкі такі качани".
Ще пані Софія дає раду гарбузам. Донька розрубує на великі шматки, а бабуся – рубає на маленькі
Останні п’ять років жінка живе з донькою Людмилою. Її хата навпроти, через дорогу. У гості допомагає ходити онука. Самій Софії вже туди важко добиратись.
"Добре знаю, як за конюшиною ходили. Потовчуть квіточки ті, а тоді жменю борошна якого – і хліб печуть. То об'їзник як захопив, то пугою нас бив – дітей було багато, ходили рвати, то пугою нас бив – то ми торбочки покидали та втікали", — розповідає бабуся.Потім її сім’ю разом з іншими односельцями переселяли на Луганщину.
"У нас тут хоч городи та корови у людей були. А там не було ні корів, нічого не було. У них там голод сильний був, а їсти нічого було, ховати нікому було, то вони у погріб людей ховали. І нас поселили туди. То зразу — мати, як подивилась, що там люди лежать у погребі, то одразу звідтіля вийшли, з того двору. Вийшли — та в другу хату".
Господар другої хати працював на шахті — не хотів йти до колгоспу, то його хату віддали переселенцям.
"Там дядько не схотів іти в колгосп, то виїхали на шахти працювати, а хата пустувала. Там хат багато пустувало.. Бува, дядько із шахти прийде і каже: «Я оцю хату будував, я оце робив, оце робив». А батько мій послухав, послухав і каже: «Чого я буду на чужих трудах жити у чужій хаті. Давайте поїдьмо додому у свою хату»".
З Луганщини додому родина втікала вночі.
"Забороняли, щоб не їхали. То вони вночі втікали. Вночі винаймали коней. І до станції Сватово їх везли".
Потім Софія переживала Другу світову війну.
"От дивіться, українська вишиванка. І що тут пишуть: «15 травня 1943 року в дні нудьги та досади. Німеччина. Місто Лейпциг»". Тобто в українській вишиванці у 1943 році у таборі".
Три з половиною роки відпрацювала Софія Пономарчук у Німеччині на фабриці. Повернулась після перемоги додому, а тут радянська влада.
"На полі були і гречка, і просо. Вивезуть – ні зернини людям нема, нема. А льону скільки було, скільки олії попоб’ють, а де та олія дівалась – ми не знаємо, нам не давали. Та й не платили нічого. Ото робимо ціле літо і цілий рік, а восени дадуть зерна якогось хоч для курей, не віяного. Оце така і плата нам була", — розповідає пані Софія.
Їжі вдома майже не залишалося. Бабуся Софія каже, що забирали все.
"Принесуть отакий папірець, а там написано, щоб скількись ти здала на рік. Корова є – давай молоко. Не несеш молока – в череду не пускають корови. М’ясо давай – було, тримали курей і кролів, то здавали державі. Самі не їли, а державі здавали. Оце тобі радянська влада була".
Софія думала, що всі біди вже завершились, аж тут нова війна прийшла на її подвір'я.
"Де кацапи ті, де вони взялися. Тоді як вже ж були ми під володарюванням Росії, то все ж забирала Росія з городів, з поля – де які крупи – нам не було нічого. Це Росія забирала. А що вона хоче, ця Росія? Хоче нас усіх забрати?"
Онук пані Софії зараз на фронті.
"Та я печуся за нього все: хоч би здоровий був, хоч би оминула його куля. Хто воно вигадав ту війну – щоб йому і горе було, як він вигадав війну. Молодий хлопець – йому б треба жити та гуляти з дівчатами, а він на війні. То я журюся, все журюся".
Детальніше дивіться у нашому сюжеті:
Читайте також"Душа народу" від ONUKA: як і де проходили зйомки відеороботи до Дня пам’яті жертв Голодоморів
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
Джерело
