У день, коли частина російської опозиції прибувала до Вільнюса на Антивоєнну конференцію Форуму вільної Росії, мер литовської столиці Ремігілюс Шимашюс оголосив про демонтаж пам’ятника радянським солдатам на Антакальніському кладовищі. Стелу розбиратимуть протягом кількох тижнів. Цей жест, попри тотальне обурення російських провладних блогерів та медіа, є продовженням стратегії, обраної три десятиліття тому владою цієї країни на дистанціювання від Москви. З початку війни в Україні Литва зайняла ще кардинальнішу позицію.
Вільнюс як «отец городов русских»
Події в Україні стали поштовхом для «зачистки» символічних елементів, до яких раніше у Литві раніше просто не доходили руки, пояснює «Главкому» співрозмовник у мерії Вільнюса. Крім цього Литва традиційно є прихистком не тільки для російських опозиціонерів, які облюбували тут місце для регулярних зібрань, але й для опозиції сусідньої Білорусі (зокрема, для уряду в екзилі Світлани Тихановської).
Литва прекрасно розуміє: у разі виграшу Путіна в Україні, його режим буде прагнути розширюватися далі. І країни Балтії можуть стати наступними. Те саме відчуває і Польща, столицю якої путінські пропагандисти закликали бомбардувати ще у перші тижні війни.
Треба визнати: російської мови у Вільнюсі помітно побільшало. І це явище, з яким владі Литви ще доведеться щось вирішувати. За даними джерел «Главкома», на 600 тис. мешканців столиці припадає більше 60 тис. українців (велика частина з яких евакуювалось зі східних територій України), до 50 тисяч білорусів (які протягом останніх десяти років перебиралися сюди, втікаючи від режиму Лукашенка) та від 5 до 10 тис. росіян.
– Нормально прошел границу, не очень-то и шмонали, – на ганку маленького готелю в центрі Вільнюса стоїть 35-річний чоловік і з кимось голосно говорить по телефону. На передньому склі його авто з російськими номерами – маленький прапор України.
Це один з численних випадків тотальної «мімікрії» росіян під українців. Деякі просто не знімають українські прапорці з лацканів піджаків та курток. У Вільнюсі, де на кожному кроці висять прапори України (інколи здається, що їх навіть більше, ніж литовських), поведінкова стратегія росіян зрозуміла. До цього часу деяким з них досі видають візи, хоч великій частині охочих країна відмовляє. Як запевняє джерело в МЗС, усі апліканти проходять ретельну перевірку перед тим, як отримати дозвіл на в’їзд.
Опозиційні «Форуми вільної Росії» проходили у Вільнюсі з 2016 року двічі на рік. З початком війни кількість зібрань побільшала. Однак основні доповідачі на подібних заходах давно живуть не в Росії. А тому рівень їхньої поінформованості про нюанси політичних і кулуарних процесів не є надто високим. З Болгарії, США, Хорватії чи тієї ж Литви оглядати майбутнє своєї країни – ще те завдання. Більше навіть філософське, аніж практично-корисне. Саме тому на запитання, як прискорювати поразку Росії в українській війні, із екстравагантих рекомендацій запам’яталась та, що опозиціонерам потрібно починати і закінчувати день з молитви за Збройні сили України. На ЗСУ тут – найбільша надія. Мовляв, Україна виграватиме у війні – і влада Путіна сипатиметься, як доміно. А значить – відкриватиметься шлях до «демократичного транзиту» влади. Але були й інші дискусії. І на них варто зупинитись детальніше.
Три «пісочниці» російські опозиції
«Главком» писав, що місяць тому частина російської опозиції під проводом Іллі Пономарьова, колишнього депутата Держдуми (багато років уже проживає в Україні) збиралася у Варшаві. Власне, ініціював він «З’їзд народних депутатів» після того, як його викинули з кола «Форуму вільної Росії» за занадто радикальні заклики (на кшталт організації вбивства Путіна та підтримки окремих актів насильницького спротиву на території РФ). Лідери «Форуму» (Гаррі Каспаров, Іван Тютрін, Леонід Невзлін, Євгенія Чірікова і інші) відмежувалися від Пономарьова, чим в результаті штовхнули останнього на створення ще однієї «опозиційної пісочниці». І Пономарьов цим шансом скористався.
Є ще й третя група опозиціонерів, уособленням якої виступає Олексій Навальний, нині він відбуває девятирічний термін у колонії, а ще один із його послідовників, Ілля Яшин, перебуває під арештом. Суд над Яшиним триває. Соратники Навального теж часто люблять пофантазувати на тему можливості створення альтернативи режиму Путіна. Однак цій групі закидають те, що вони «хочуть поміняти лідера Росії, а не систему». А також пригадують слова самого Навального про Крим, який, за його словами, «більше ніколи в майбутньому не стане частиною України». Звідси – неузгодженість позицій і відверта конкуренція уже всередині російських опозиціонерів.
На Форумі Крим російським не визнають. Навпаки Гаррі Каспаров постійно наголошує, що нова Росія має відмовитися від імперських забаганок і імперських амбіцій. Цього разу у Вільнюсі на питанні Криму уваги не акцентували. Здебільшого говорили про долю Росії та її нинішньої опозиції після поразки РФ у війні. А ексдепутат парламенту Петербурга Максим Рєзнік (який покинув Росію у вересні цього року) доволі однозначно заявив, що перемога України має стати метою російської опозиції. «Волдеморт» (маючи на увазі Володимира Путіна), за словами Рєзніка, «має бути не просто знищений, він не повинен відновитися».
Гаррі Каспаров пригадав, що перший Форум вільної Росії відбувся ще у березні 2016-го, а від початку війни в Україні – це вже четвертий захід. «Війна заставляє нас визначатися, – втомлено і приречено констатував він. – Тому ми повинні визначити орієнтири для російської опозиції, яка зараз перебуває в еміграції».
Ця теза Каспарова була підхоплена Дмитром Гудковим, ще одним російським політиком, який тепер проживає в Болгарії. Щоправда Гудков дещо її підкорегував. «Ми більше схожі не на опозицію, а на дисидентів. Тобто на людей, які у вигнанні, а не в еміграції, нас просто видавили з країни», – заявив він, зайвий раз підтвердивши статус «білих комірців», які все ще вірять у демократичний транзит влади в Росії після відходу Путіна. Образ доповнювала білосніжна сорочка самого Каспарова та гарно посаджений по фігурі костюм.
Власне, перший день конференції мав би так і закінчитися бенефісом Гаррі Каспарова, який разом із письменником Віктором Єрофеєвим (проживає у Франції) збиралися поміркувати про «русскую вину» (російську провину) після поразки Путіна. Ведучий цієї панелі – колишній політтехнолог Марат Гельман (нині проживає в Чорногорії) – намагався увесь час відіслади дискутантів до тексту «Німецька провина» філософа-екзистенціоналіста Карла Ясперса (пропагував ідею покаяння німецького народу за злочини фашистського режиму). Однак це у нього не дуже вийшло. Роздуми Єрофєєва і Каспарова перетворилася радше на вечір спогадів. Колишній чемпіон світу з шахів і письменник майже половину відведеного часу, ігноруючи посили від Гельмана, переповідали подробиці прийому 1987 року у посольстві США за участю Рональда Рейгана та Михайла Горбачова.
Зал теж впав у меланхолію від історії Каспарова про те, як його не пускала на цю зустріч КДБ, і від історії Єрофєєва про російську поетесу Беллу Ахмадуліну, яка прийшла на прийом напідпитку. На фоні цих пікантностей Єрофєєв встиг заявити, що російська література винна в тому, що возвеличувала людину з її різними гріхами; що опозиція розділилася на реаніматорів і патологоанатомів; що зараз Росія нагадує йому труп, по якому бігають мурахи: хто був розумніший – зіскочив, а ті, хто залишився – продовжують «нюхати, як цей труп пахне».
Одним словом, після вечері з французьким вином, коктейлями з креветками та тірамісу говорити про будь-яку провину дійсно говорити було важко. Якщо не рахувати безапеляційне твердження Каспарова, що «невинних немає» і «ми повинні пройти свій 45-й рік».
«Розвал России? Какой еще развал?»
Наступного дня конференція мала продемонструвати більший масштаб і «переїхала» з готельної конференц-зали до великого конгрес-центру на головній вулиці Вільнюса – проспект Гедиміна. До речі, саме в цій будівлі у 2013 році відбувався Конференція українського громадянського суспільства. Тоді активісти приїхали до Литви і в останній момент уже з трибуни у Вільнюсі закликали президента Віктора Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. Як відомо, він цього не зробив. І це спричинило Євромайдан.
Порядок першої половини дня передбачав виступи Альфреда Коха (колишнього віце-прем’єра РФ), заступника міністра закордонних справ Литви Мантаса Адоменаса та психолога Леоніда Гозмана. Коха чомусь розпитували про позицію Німеччнини (він там зараз мешкає), Гозман говорив складно про перспективи демократичного перехоплення влади, а замміністра Адоменас – про те, як Росія втратила довіру. І тільки Леонід Невзлін (один із колишніх керівників компанії «Юкос», яка належала Михайлу Ходорковському) надав дискусії динаміки, заявивши, що потенційний «розвал Росії – це, можливо, найкраще, що може з нею відбутися». Однак до дискусії на цю тему не дійшло через брак часу.
Зате на наст
Джерело
