Не поділяю, але розумію природу хейту проти Пташки. Люди слушно нагадують, що військова присяга звучить: «Служу народу України», а не комусь іншому, а нагороди вручає держава, а не її тимчасові очільники. В цьому нагадуванні немає нічого образливого – як і в праві людини відкрито декларувати свої персональні симпатії. Проблема в іншому.
Кавалькада хейтів, які регулярно навалюються (й будуть далі навалюватися на вчорашніх героїв) – через те, що за них уболівала вся країна, тому тепер вони не належать собі. Тепер вони не мають своїх особистих переконань. Тепер вони не лише публічні, але й іконічні люди, і всі їхні дії є політичними.
Водночас: захисники Маріуполя (та й просто захисники) – прості люди, яким довелося пережити надлюдське. Але надлюдьми вони не стали й не стануть. Це ми їх наділяємо гіперпафосом. А більшість із них ніяких видатних особистісних рис, крім воїнської одваги, можуть і не мати. Більшість із них до війни були пересічними людьми з сусідніх під’їздів. Із безіменних героїв вони стали символами, а це – тягар. Насамперед – тягар відповідальності, бо ти вже не тільки ти.
У Діанова це не було приватне фото в обнімку з Ахмєтовим – це був публічний акт відбілювання абсолютного зла. У Пташки це не був допис особистої компліментарності – це був публічний акт на підтримку культу особистості.
Почати мислити політично не можна вимагати від людей, які не надаються до цього і є носіями суто особистісного геройства. Суспільству краще почати з себе. І себе спитати: чому українців нічому не вчить фіяскова історія ліплення кумирів? Чому українці наділяють мало не божественними рисами звичайних людей, які пережили екстремальні обставини? Чому після стількох розчарувань у власноруч зліплених божках українці й далі є чемпіонами світу з ліпки, а потім демонтажу ідолів?
Нині Пташка героїня, завтра – дурепа. Нині Діанов – титан, завтра – ахметовський лизодуп. Нині Усик супербоксер, завтра – московська консерва. Нині Надя Савченко – символ незламності, завтра – ворог народу. Нині скандуєм «Ю-ще-нко!», завтра – 0,3%.
Це не те, що незріло. Це дуже жорстоко.
Ритуальні спалення кумирів – зворотній бік ще однієї вади незрілого суспільства. Наші люди дуже полюбляють аплодувати прозрінню. Раптове прозріння й таке ж раптове навернення – ось безвідмовний ключ до народної любові, екстазу, ідолопоклонства й захоплення.
СБУ 30 років могла впритул не бачити московську диверсійну церкву, але коли раптом побачила – всі мало не пісяють кип’ятком. Всі медведчуківські медіа-проститутки раптом стали найбільшими пропагандистами нашої перемоги під овації телеплебеїв. Олігархи десятиліттями грабували країну, а коли раптом навернулися в волонтерство – то вже й слова не скажи.
Перефарбованих-перевзутих-переорієнтованих-навернених пристосуванців – тьма-тьмуща. Всі вони закохали в себе публіку цим шармовим прозрінням. Над їхнім свіжоспеченим патріотизмом публіка зітхає, як зітхає мати, коли в чада прорізався перший молочний зубчик.
Захоплюватися раптовим прозрінням – означає не пам’ятати нічого з того, що спричинило війну.
Знищувати кумирів, яких самі же наділили бронзовими властивостями, означає мотилятися від розчарувань до розчарувань.
Від цього сильнішими не стають.
Джерело
