Днями інформаційний простір України сколихнула хвиля скандалів, подібних яким не було з початку повномасштабного вторгнення Росії. Почались вони з матеріалу видання The Washington Post, у якому було процитовано коментар командира батальйону 46-ї ОДШБр на псевдо “Купол” щодо проблем з особовим складом в ЗСУ.

Якщо коротко, комбат озвучив те, що зараз цікавить всіх – чи зможуть повторити або навіть перевершити минулорічні успіхи ЗСУ на Харківщині та Херсонщині втомлені в зимових боях військові з досвідом війни та навчені партнерами України новобранці. При цьому у його словах не було жодних заяв про неминучу невдачу – лише ризики, які об’єктивно існують: “Або це буде різанина і трупи, або це буде професійний контрнаступ. Є два варіанти. Контрнаступ буде в будь-якому випадку”. 

За словами підполковника Анатолія Козела, погодитись на розмову з журналістами The Washington Post, його підштовхнула надія на те, що це допоможе забезпечити кращу підготовку українських військових, які братимуть участь у контрнаступі, ніж ті новобранці, яких присилають йому для поповнення. Також він додав, що очікує особистих проблем після цього коментаря.

І хоч не було сказано нічого секретного чи навіть надто конкретного, слова комбата спричинили справжню бурю, а для нього самого обернулись серйозними санкціями та пониженням на посаді з переведенням з боового підрозділу в навчальний центр. 

Дисциплінарний статут ЗСУ передбачає 9 видів стягнень, серед яких пониження в посаді є шостим за суворістю і першим, яке передбачає зміну місця служби військового (далі йдуть пониження у військовому званні або комбінація цих двох). До всього, після рішення командування ДШВ “Купол” заявив, що подав рапорт на звільнення зі служби. 

А вже це дало поштовх новій хвилі скандалу, яка виявилась набагато потужнішою та продемонструвала набагато більш далекосяжні наслідки, які не забаряться, якщо влада не припинить сприймати армію, як свою власність, а не людей, на яких тримається легітимність влади. І якщо не змінить власні підходи до комунікації з суспільством, “заспокоєння” якого дещо затягнулося.

Одним з передвісників таких наслідків став допис військовослужбовця 46-ї ОДШБр Володимира Шевченка, у якому той узагальнив накопичені ще з часів ООС проблеми. І якщо до 24 лютого минулого року ці проблеми обговорювались лише у досить вузькому колі військових, то різке розростання чисельності ЗСУ та поява в армії вчорашніх цивільних (мотивованих не безвихіддю чи пошуком роботи, а власними ідеалами та бажанням допомогти країні в потрібному місці і в потрібний час) значно розширила авдиторію, в якій яку ці проблеми обговорюються і на яку транслюються.

Крім того, слова Шевченка стали чи не першим випадком з початку повномасштабного вторгнення РФ, коли президент Зеленський, хай і дещо завуальовано, але отримав свою частку критики – разом з командувачем Сухопутних військ генералом Сирським, слова якого “Президент надихає нас на перемогу” The Washington Post процитували у тому самому інтерв’ю, що й слова “Купола” про втрати в його батальйоні та погану підготовку новобранців. Досі президент Зеленський мав імунітет від критики з боку більшої частини суспільства та військових. Однак, це не могло тривати вічно.

Інформаційна бульбашка влади: чому важливо не повірити у власну пропаганду

Ймовірно, настільки потужної реакції не було б, якби не три фактори.

Перший: вкрай сумнівна обґрунтованість обраного для “Купола” виду санкції. Адже він був легендою ще до повномасштабного вторгнення, має почесне звання “Народний герой”, а в лютому 2023 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Всього за місяць “особиста мужність і героїзм”, за які він отримав орден від президента Зеленського, перетворились на “непотрібний” під Бахмутом ресурс – і не через те, що “Купол” кинув позиції чи його підрозділ зазнав тяжких втрат внаслідок його некомпетентності, а через те, що комбат дозволив собі заяви, які дисонують з “переможними” заявами представників української влади – переважно тих, що не мають жодного стосунку до армії, яка воює.

Другий фактор розкривається у коментарі командування ДШВ щодо санкції “Куполу” – там заявили, що комбат назвав завищені дані щодо втрат українських військ (хоча він коментував лише втрати підпорядкованого йому батальйону) і взагалі – не отримав дозволу на спілкування з журналістами. Безумовно, командування Десантно-штурмових військ у своєму праві. Безумовно, армія і свобода слова речі малосумісні, якщо не взаємовиключні. Безумовно – слова “Купола” сприйматимуть не як слова окремого військового з власною думкою та поглядом на ситуацію, а як позицію представника армії та держави. 

Але.

Але всі ці логічні та справедливі аргументи у сприйнятті суспільства наштовхуються на той факт, що майже рік офіційним спікером української влади був Олексій “та це ми збили ракету і вона розвалили будинок в Дніпрі” Арестович. Який наговорив стільки зайвого та відверто шкідливого для України, що може претендувати на якийсь орден, тільки не від Володимира Зеленського, а від Владіміра Путіна. Врешті, за це його й відправили подалі з ОП, бо про звільнення “позаштатного радника “всього” Офісу президента” говорити шкода й часу. Але відправили підполковника Арестовича (який до початку повномасштабного вторгнення був майором) не обороняти Бахмут і нарешті принести хоч якусь користь, а займатись тим, чим йому самому хочеться. Примітно, що йому теж захотілось не під Бахмут, а до Італії.

Якщо згадати інших офіційних спікерів – Андрія Єрмака з його доісторичним форматом комунікації за допомогою піктографічної писемності (емодзі); Олексія Данілова, з його підготовкою до війни шляхом одягання чорної форми; речника президента Сергія Нікіфорова, який присутній лише в зарплатних відомостях; Михайла Подоляка, який не зміг зустрітись зі своїм “пулом блогерів” так, щоб потім не виправдовуватись у соцмережах, попутно взявши участь у скандалі з нагородженням “розвідниці” з числа тих самих блогерів; відповідального за “викриття та спростування дезінформації, фейків і ворожих наративів” радника голови ОП Сергія Лещенка – беззаперечного лідера за кількістю репостів російських видань та просто російських Telegram-каналів у свій Telegram-канал… На тлі цього хіт-параду непрофесійності та безглуздя, неузгоджений коментар “Купола” відходить глибоко в тінь як не варта уваги дрібниця. Адже те, що про емодзі Єрмака не пишуть західні ЗМІ, не означає, що цього не бачать західні партнери. І не роблять висновків про людей, які керують Україною під час найбільшої в Європі війни, починаючи з Другої світової.

І третій фактор – переведення підполковника Козела “подалі” стало не першим подібним рішенням щодо популярних та медійних військових. До “Купола” те саме відбулось з депутатом Київради Олександром Погребиським, та ексгенпрокурором Юрієм Луценком, якого спочатку призначили на посаду комвзводу в підрозділ ударних БПЛА, який виконував завдання в Бахмуті, а буквально через кілька днів, після хвилі хейту від лояльних до влади блогерів, перевели назад у ТрО та на інший напрямок. 

Якщо влада дозволяє собі розкидатись офіцерами такого рівня як “Купол”, то може здатись, що у нас є надлишок талановитих та досвідчених командирів, які в будь-який момент можуть зайняти його місце і воювати ефективніше. Але це “трохи” не так. Інакше генералу Забродському не довелось би складати мандат нардепа, щоб повністю зосередитись на роботі з головнокомандувачем Залужним. Ставка на весняний контрнаступ ЗСУ дійсно є надзвичайно високою і це точно не той час, щоб втратити одного з плеяди результативних офіцерів, які отримали бойовий досвід з 2014 року і розбили російську армію у 2022.

Проте, зовсім інакше рішення щодо комбата виглядає, якщо аналізувати його з точки зору очищення медіапростору від “небажаних” спікерів і розширення монополії влади на інформацію. Деякий час цю функцію ефективно виконував “Єдиний марафон” і зростання популярності деяких військових та волонтерів у соцмережах ігнорувалось владою, як несуттєвє. Особливо на тлі існування вже згаданого консенсусу щодо недоречності критики президента (навколо якого та його Офісу і зосереджена вся повнота влади в країні) на час війни, а також наявності власного пулу блогерів, які більш чи менш лояльно просувають наративи влади.

Однак, на початку другого року Великої війни, рожеві окуляри, одягнуті на українців безпідставними заявами офіційних спікерів про закінчення активної фази боїв через “2-3 тижні”, “до кінця літа”, “до Нового року”, купання на кримських пляжах влітку, “рік перемоги” (що означає вихід на кордони 1991 року уже в 2023), про “ваньок”, “чмобіків”, “запас ракет у

Джерело