Оборона Маріуполя навесні минулого року шокувала світ – витримкою українських воїнів та агресією російських солдатів. Приазовське промислове місто було фактично зруйноване – атака окупантів на оточену територію тривала 86 днів з використанням усієї можливої зброї – від автоматів та кулеметів – до корабельних ракет та потужних авіаційних бомб.

Найзапеклішим місцем боротьби тоді став металургійний комбінат «Азовсталь». Підприємство будувалося під час Холодної війни й мало розгалужену систему бункерів, але навіть такі укріплення не давали гарантії збереження життя. 16 травня 2022 року влада офіційно заявила – гарнізон "Маріуполь" отримав наказ зберегти життя та здоров’я особового складу, і припинити оборону Маріуполя. Тоді підкреслювали – бійці в повному обсязі виконали завдання. Фактично для оборонців це означало  вихід у полон. Під гарантії міжнародних організацій.

Найпершими з бункерів підприємства вивезли поранених. Останніми підприємство покинули командири і були впевнені: повернуться з полону також останніми. Командирів вдалося поміняти через 4 місяці – основою обмінного фонду став  український колаборант та олігарх Віктор Медведчук. П’ятьох командирів з російської тюрми "Лефортове" вивезли до Туреччини під гарантії президента Ердогана. З того часу вони перебувають на закритому об’єкті. За цей час мали змогу двічі бачитися з родичами, але наразі  відмовилися на знак солідарності з усіма полоненими.

Лідія Паламар, мати заступника командира "Азову" Святослава Паламаря (Друг Калина) розповідає, чому її сину таке рішення далось особливо важко та на яке особливе диво наразі очікує родина.

Син каже: "Мене з хлопцями обміняли, але з полону не випустили".

– Лідіє Василівно, ви не бачили сина вже півтора року, але зрідка маєте змогу поговорити з ним телефоном, про що найчастіше говорите?

– На мої запитання "як ти, сину?"  завжди відповідає: "мам, все норм". Так він мені говорив коли був на "Азовсталі" – так само відповідає зараз.  Вони переживають за своїх побратимів і не можна сказати, що вони "нормально". В них дуже багато обмежень. Вони мають дзвінок раз в колись, щоби подзвонити до батьків, і це добре, що я можу почути голос і так само дружина. Не все можуть сказати.

– Чому тоді прийняли рішення відмовитися від зустрічей з родинами?

– Таке рішення далось непросто. Але вони думають, можливо це дасть поштовх для влади. І побратими в полоні їх краще зрозуміють.

Я знаю, що рішення відмовитись від приїзду дружини та сина було дуже важким морально. Для Святослава це рішення  можливо психологічно найважче від усіх. Він дуже любить свою дружину Антоніну та любимого синочка Лук’яна і вони чекають на ще одну дитину! І що робиться в душі Святослава навіть важко уявити. Знаю, що Антоніна розуміє та підтримує його у всьому. Цей вчинок командирів – можливість нагадати про їх побратимів, які вже рік в полоні. Це вчинок, щоб показати своїм побратимам, що командири теж вважають себе досі полоненими. Вони дуже поважають своїх побратимів і солідарні з ними. Святослав не розуміє, чому Віктор Медведчук продовжує вести антидержавну політику, вільно пересувається, а мого сина та інших обмежили в елементарних речах, і замість того, аби продовжувати боротьбу і робити все можливе для перемоги, вони сидять в Туреччині. Їх витягли, але не повернули.

– Чи є розуміння, наскільки можливо повернути хлопців зараз?

Святослав впевнений, що можливість повернути його та інших хлопців насправді є – без загрози зриву обмінного процесу. Було багато обмінів, в яких не було жодного азовця. Святослав сподівається, що влада зробить все можливе для визволення полонених та вірить, що  Президент прийме рішення щодо повернення їх в Україну.

– Звісно, що чекаєте на сина, але тепер ще й чекаєте на онука чи онучку…

– Антоніна (дружина Святослава Паламаря – авт.) сказала, що це буде сюрприз. Я би дуже хотіла внучку, бо у мене 2 сини і 4 онука – всі хлопці. Дуже хотілося б мати когось ніжного. Я дуже рада за Антоніну. Вона така підтримка для Святослава. Вона готова чекати і не здаватися. Це мені дуже цінно, що в нього така дружина. Антоніна з малим приїжджали в Туреччину двічі – спочатку в жовтні, а потім на Новий рік.

– Вже придумали, як зустрінете сина вдома?

– Найперше, щоб я хотіла зробити – обійняти його. Відчути всю ту енергію. Мені дуже цього бракує.

Ми з 2014 року спілкувалися дуже мало – приїхала в Маріуполь, трохи побула і поїхала. Він – молодший син. Хоча він строгий військовий, але він – мій помічник. Він завжди допоможе на кухні, завжди цікавиться здоров‘ям, завжди питає, кожного разу приносить квіти, такий джентльмен.  Позитивчик мій, передзвонить і в мене на душі легше. Хоча в тяжких умовах, але дбає про нас з татом.

– Коли востаннє бачилися особисто?

 - Він попросив перед повномасштабною війною, щоби я приїхала на Різдво. Чому він так хотів? І в лютому війна.  Я бачила, як в квітуче місто прийшла війна.Я вперше його побачила сина в ефірі 6 березня 2022. Потім вже телефоном він сказав мені «мама, війна іде, не переживайте». У мене спочатку склалося враження, що він прощається. Але він так спокійно сказав, що я відразу заспокоїлась.

– Вам стало легше, коли дізналися, що син у Туреччині?

 – 21 вересня мені подзвонили знайомі і спитали: «Лідіє Василівно, ви дивитесь телевізор? Ви знаєте, що 215 азовців звільнили? Може, там є командири? Ми ще не бачили і не знали. Я включаю телевізор і тут показують їх. Це не передати. Ми обійнялися з чоловіком і плакали.

Онук побачив тата по телевізору і Лук'ян каже, чому тато такий сивий? А мама йому пояснює – це так світло падає.  Лук'яну в липні буде 7 років. На нього всі завжди казали Калинятко. Він розуміє, що тато військовий, він знає, що тато в полоні, але весь час питає, коли таточко приїде?

– Як зараз тримаєтесь ви і ваш син?

– Ми чекаємо. Ми вірили, що хлопці живі. Ми знали, що вони витримають. І я всім кажу, маєте вірити, ваші діти повернуться. Я питаю, сина, чим ти займаєшся? Він каже: "Мамо, я читаю, треба чимсь займатися. Ми маємо мало інформації, скажи, як влада? Чи вона цікавиться маріупольцями? Чи допомога є дітям-біженцям?".

І тоді він надиктував мені вірш, який він склав, я виклала його в фейсбуці – в ньому дуже багато суму.

 "Синиця калину клює

 В півмісячнім сяйві

 Зеленого гаю.

 Ні слова, ні звуку

 В далекому сні,

 Заснув я, та

 наче дрімаю.

 Забув навіть ім'я своє,

 І кожної миті чекаю

 З родинами тих,

 В кого віра живе.

 Сумую, молюсь,

 не втрачаю.

 Надію у те, що слова –

 Це не вітер,

 Не сніг, що

 Весною розтає,

 Й повернуть до рідних

 сталевих борців.

 На зламі віків,

 У печалі війни

 Їх зараз із нами немає.

 Питання одне:

 Хто їм слово давав?

 Чому їх ніхто не міняє?

 Ні слова, ні звуку

 Питання одне..."

Нагадаємо, акцію на підтримку українських бійців, котрі потрапили у полон до окупантів, влаштували у Кропивницькому. Містяни вийшли на символічну ходу, аби нагадати, що у полоні ворога досі перебувають тисячі захисників Маріуполя - азовці та морські піхотинці. 

Читайте також:

• На носі вже літо: чому весняний контрнаступ ЗСУ досі не почався — AP
• Данілов розповів, за яких умов можливе "замороження" війни в Україні
• Час імперій минув: Зеленський назвав Росію слабкою та пояснив, чому Україна переможе у війні